ІСТОРІЯ
КРЕМЕНЦЯ

Задовго до будь-яких літописів на Замковій горі вже жили люди: археологічні дослідження початку 1970-х років зафіксували тут безперервні культурні нашарування від палеоліту через неоліт, бронзовий і залізний вік аж до наших днів. Знахідки скляних браслетів, кераміки та знарядь праці свідчать, що вже в XI–XII століттях це було значне культурне й економічне середовище Волині, а в X столітті на горі стояло городище, яке до XIII століття поступово набувало ознак справжнього міста.

Ширший контекст цих земель — розселення дулібського союзу племен у верхів’ях Західного Бугу й Прип’яті, який арабський історик Масуді у 40-х роках X століття називав «Valinana» (волиняни). У X столітті це племінне об’єднання ввійшло до складу Київської Русі як волинська земля, яка до 1170-х років лишалася залежною від Києва, а окремим князівством стала за Ізяслава Мстиславича, онука Володимира Мономаха. Кременець згадується серед укріплених міст південної частини тогочасного Луцького князівства — поряд із Перемишлем, Дубном, Стіжком і Даниловом.

Перша точно датована й надійно задокументована згадка про місто — не заснування, а облога. Навесні 1227 року, за уточненим дослідником Леонідом Махновецьким прочитанням Галицького літопису за Іпатіївським списком, угорський король Андрій II, ідучи походом, «прийшов до Кременця і бився під Кременцем, і багато угрів побили й поранили» — саме тут галицький князь Мстислав Удатний зупинив угорське військо.

Наступні десятиліття писали історію фортеці кров’ю. Готуючись до боротьби з монгольською залежністю, князь Данило Галицький укріплював прикордонні міста кам’яними баштами-«стовпами» — і Кременець разом із Даниловом лишився одним із небагатьох міст, які татарське військо так і не змогло здобути. Легенда приписує це зимовій облозі 1240 року під проводом хана Гуюка: нібито захисники облили гору водою, перетворивши її на кригу. Сам же переказ джерела ставлять під сумнів — водного джерела на вершині не було, і радше свою роль відіграла звичайна відлига з морозом. 1255 року хан Куремса плюндрував околиці, намагаючись змусити місто до покори; кременецький посадник Андрій, запідозрений у нещирості до Данила, поплатився за це життям від рук татар, але сам Куремса Кременця так і не взяв.

Найдавніший точно датований епізод, після якого фортеця на певний час перестала існувати, — 1261 рік: за наказом хана Бурундая князь Василько розібрав дерев’яні укріплення міста. Пізніша місцева традиція, яку фіксує kremenec.at.ua, наводить фразу Михайла Грушевського про Кременець як «діамант полудневої Волині» — оцінку вже сформованого міста, що добре передає, яким запам’ятався Кременець наступним поколінням дослідників.

Після руйнування 1261 року відбудова почалася не раніше 1290-х — з ініціативи волинського князя Мстислава. Точної дати переходу укріплень від дерева до каменю писемні джерела не називають: Галицько-Волинський літопис уривається на 1290 році, тож дослідники встановлюють хронологію мурування опосередковано — за готичним стилем споруд (характерним для українських земель з кінця XIII ст.) і спорідненістю з мурами Луцького замку, що, ймовірно, будувався за кременецькими зразками. Найвагоміший непрямий доказ — сама згадка замку в актах 1372 року з приміткою «arx», тобто укріплений.

40–90-ті роки XIV століття — час занепаду Галицько-Волинського князівства й боротьби за його землі між Литвою, Польщею та Угорщиною, і Кременецький замок опиняється в самому центрі цієї боротьби. 1349 року польський король Казимир Великий застає в місті литовського князя Любарта; за угодою між ними Кременець на два роки переходить Юрію Наримунтовичу — без права відбудови замку, що натякає на його тодішній занедбаний стан. 1354 року місто вже під польським володінням, а за грамотою 1366 року між Казимиром і литовськими князями Ольгердом, Кейстутом, Явнутом та Любартом південно-західна частина Луцької землі (Кременець, Олесько, Перемишль) переходить під польську зверхність, а сам Кременець — у володіння Олександра Коріятовича. Помираючи 1370 року, Казимир заповів значну суму на ремонт замку — свідчення, наскільки поганим був його стан навіть тоді.

Наступні півстоліття — калейдоскоп власників: угорські старости з гарнізоном (1377), продаж міста Любарту Гедиміновичу (1382), володіння Федора Любартовича (1386), передача Кременецької волості Скиргайлу як відступне за Полоцьк (1392), по його смерті — Корибуту (1394), і нарешті перехід під руку великого князя литовського Вітовта (1396), який посадив у замку польський гарнізон і старосту-поляка.

Найдраматичніший епізод цієї доби пов’язаний з майбутнім великим князем Свидригайлом: 1399 року його ув’язнили в мурах Кременецького замку, де він провів дев’ять років — доки прихильники під проводом Федька Даниловича та Дашка, князя Острозького, у Страсний четвер 1408 року не пробралися до фортеці, знищили залогу й старосту Конрада Фалькенберга та звільнили бранця. Після смерті Вітовта 1430 року саме Свидригайло очолив боротьбу руського боярства за свої позиції у Великому князівстві Литовському, швидко опанувавши Збараж, Кременець та Олесько; двохтисячний польський каральний загін 1431 року спробував відбити замок, але зумів лише сплюндрувати околиці.

Боротьба Свидригайла зрештою програна, а з нею — і останні спроби руського елементу відіграти вагому роль у житті Литовської держави; Волинь лишається у складі Литви. Але саме він 1438 року дарував Кременцю Магдебурзьке право разом із війтом-німцем Юрком з Бузька, зробивши місто одним із трьох повітових центрів регіону — поряд із Луцьком і Володимиром.

З кінця XV століття Волинь стала ареною руйнівних татарських нападів. Навесні 1497 року татари спустошили весь Кременецький повіт — князю Острозькому вдалося відбити лише 400 полонених біля Полоного. 1500 року 15-тисячна татарська орда знищила саме місто, і околиця довго лежала пусткою. Відповіддю стало інтенсивне будівництво оборонних ліній упродовж XVI — першої половини XVII століття: Кременець увійшов до другої лінії укріплень (разом зі Збаражем, Токами, Сатановом, Гримайловом і Гусятином), покликаної заступити шлях татарській кінноті.

Як державна власність, замок отримував щедрі субвенції й перетворився на одну з наймогутніших оборонних споруд українських земель. Найдетальніше цей період фіксують люстрації — періодичні описи державного майна, що їх сейм Речі Посполитої ухвалив проводити кожні п’ять років. Люстрації 1542, 1545, 1552 та 1556 років припадають на час, коли замком володіла польська королева Бона Сфорца, дружина Сигізмунда II Старого: вона суттєво розширила замкові землеволодіння, скупивши в місцевих власників села аж до вісімнадцяти. Гарнізон замку — переважно німецькі найманці, озброєні за люстрацією 1552 року чотирнадцятьма мідними гарматами литва 1530 року, аркебузами й ручницями; для порівняння, тогочасний Луцьк мав лише 10 гармат, а Львів — 8.

Небезпека з боку степу не минала й надалі. 1615 року король Сигізмунд III Ваза видав указ про заборону вирубувати ліси в Кременецькому повіті — вони захищали населення від татарських набігів. Після катастрофи польського війська під Цецорою 1620 року сейм ухвалив спеціальну постанову озброїти й забезпечити Кременецький замок «порохом, людьми та іншими речами», позаяк місто межувало з ворогом.

Найтяжчого удару фортеця зазнала 1648 року: замкова церква Архистратига Михаїла, за переказом закладена ще на початку XIII століття, була зруйнована «внаслідок подій» Хмельниччини. Спробу відбудови згадує інструкція від 29 серпня 1669 року, приурочена до коронації Михайла Корибута Вишневецького, — але вона так і лишилася на папері.

Про саму Волинь цієї доби найповніше розповідає праця Тадеуша Єжи Стецького (1837–1888) «Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym» — двотомне дослідження 1864 та 1871 років, яким пізніший регіональний історик спробував зібрати докупи те, що XVI–XVIII століття залишили розпорошеним по люстраціях, актах і зруйнованих мурах.

Після поділів Польщі наприкінці XVIII століття Кременець опинився під владою Російської імперії, у складі Волинської губернії. Саме на початок цього періоду припадає подія, яка визначила культурне обличчя міста на два століття вперед: 1806 року в Кременці засновано ботанічний сад — його творцем джерела називають Діонісія Мак-Клера. Сьогодні це пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення площею 200 гектарів, і вона й досі діє як науково-дослідна установа.

До цього ж кола подій належить і постать Юліуша Словацького — за даними kremenec.at.ua, поет народився в Кременці 1809 року, а місто пізніше відзначало пов’язані з ним ювілеї 1969 та 2004 років. Той-таки краєзнавчий ресурс згадує й неоготичний палац у Білокриниці як пам’ятку садибної архітектури цього регіону й періоду.

Неподалік, у Великих Бережцях, 1815 року полковник Мартин Тарновський — військовий часів Варшавського герцогства й Королівства Польського, «втомившись від обтяжливої військової служби», за словами джерела — заклав класицистичний двоповерховий палац із портиком на чотирьох колонах, портретною галереєю, бібліотекою та оранжереєю. Маєток проіснує рівно століття: до Першої світової війни, коли ця частина фронту знищить його дощенту.

Наприкінці століття, 1891 року, у самому Кременці засновують військовий цвинтар на Калантирі, а 1896–1897 роках на ньому зводять церкву — спершу освячену на честь Олександра Невського. Це вже цвинтар нової імперської адміністрації та розквартированих тут військ — прикмета міста, яке в XIX столітті остаточно перетворилося з прикордонної фортеці на губернське місто з гарнізоном, навчальними закладами та садом, що й сьогодні лишається одним із головних символів Кременця.

Перша світова війна пройшла через ці землі буквально: маєток у Великих Бережцях, збудований лише століттям раніше, опинився на лінії фронту й був «зруйнований дощенту» — так само, як і безліч інших садиб цього краю. Кременецький цвинтар на Калантирі за міжвоєнний період поповнюється похованнями вояків 42-го Якутського піхотного полку Російської імператорської армії та уланів 12-го Подільського кавалерійського полку — свідчення того, що місто продовжувало лишатися гарнізонним навіть після зміни державної належності: у ці роки Кременець входив до складу міжвоєнної Польщі. 6 січня 1928 року цвинтар поділили на дві частини — деталь, яка сама собою натякає на складну, шарувату історію поховань цього місця.

Саме в міжвоєнний період, у 1930-х роках, на Кременеччині зароджується і зовсім інша традиція — за даними TEREN.in.ua, з 1933 по 1939 рік тут діяла Волинська планерна школа, що зробила навколишні гори одним із перших centrів планеризму на цих землях.

Найтемніша сторінка сторіччя — липень 1941 року: до приходу німецьких військ на Калантирі в братській могилі поховали страчених в’язнів місцевої тюрми НКВС. Церкву на цвинтарі, спершу присвячену Олександру Невському, згодом перейменували на честь Івана Хрестителя, а від середини 1950-х років цвинтар поринув у занепад, що тривав аж до відновлювальних робіт, розпочатих 1991 року — уже на межі із наступною, сучасною добою.

Під час уже німецької окупації Кременецька тюрма — та, що стояла на місці теперішнього кременецького ПТУ, — знову стала місцем масових арештів: посилення національно-визвольного руху й поява перших підрозділів УПА викликали хвилю репресій, і в’язниця була переповнена українськими патріотами. У лютому 1943 року українські повстанці штурмом звільнили її в’язнів: за спогадами одного з визволених, серед ночі камери розкрили озброєні молоді хлопці, драбини приставили до чотириметрової стіни, а біля лісу втікачів чекала засідка бійців сотні «Крука» з кулеметами, що затримала німецьку й жандармську підмогу з центру міста. Ця історія — один із рідкісних епізодів опору, задокументованих зі слів самих учасників і свідків.

1991 року, майже одночасно з проголошенням незалежності України, на військовому цвинтарі Калантир почалися відновлювальні роботи — а 1993-го тамтешню церкву заново освятили вже як Свято-Троїцьку. Занедбаний за радянських часів некрополь із похованнями кількох армій і двох світових воєн поступово повертається в культурну пам’ять міста.

Ботанічний сад, закладений ще 1806 року, і сьогодні лишається діючою науково-дослідною установою на 200 гектарах — рідкісний приклад інституції, що пережила Російську імперію, міжвоєнну Польщу, СРСР і незалежну Україну, майже не змінивши свого призначення.

Замкова гора теж живе новим життям: за даними kremenec.at.ua, тут регулярно проводять фестиваль «Стара фортеця» — реконструкцію середньовічного турніру просто на замковому подвір’ї. А неподалік, у селі Кулики на території національного парку «Кременецькі гори», за свідченням TEREN.in.ua, кілька років тому відкрили офіційний парадром «Соколина гора» — спадкоємець традиції Волинської планерної школи 1930-х років, куди сьогодні з’їжджаються парапланеристи з усієї України, а місцевий пілот здатен пролетіти до 100 кілометрів, стартувавши з Кременця.

Місто, що починалося як фортеця на важливому кордоні, сьогодні продовжує приймати гостей — тільки тепер вони приїжджають самі, заради краєвиду.